Тобі, Володимире Олександровичу, адресовано цей текст. Не як президенту — ти давно перестав бути президентом у повному сенсі цього слова. А як людині, яка отримала від народу найвищу довіру і перетворила її на найвищу зраду.
Ми не з тих, хто забув 73% у 2019-му. Ми не з тих, хто забув «слугу народу», який мав зламати систему. Ми пам'ятаємо кожну обіцянку — і бачимо кожну брехню.
Коли 24 лютого 2022 року московська орда перетнула наші кордони, нація піднялася. Не тому що ти сказав. Всупереч тому, що ти роками робив. Народ узяв зброю в руки не за тебе — за свою землю, за свій дім, за своїх дітей. Ти просто не встиг втекти, і це стало твоїм єдиним героїчним вчинком.
Земля
Росія хоче нашу землю. Це зрозуміло. Це — ворог, і з ворогом все ясно. Ворога б'ють. Від часів Святослава до Азовсталі — ми знаємо, як бити ворога. Це в нашій крові.
Але землю не втримати, коли той, хто має її захищати, торгує нею за кулісами. Коли території стають розмінною монетою в переговорах, про які нація дізнається з газет. Коли слово «компроміс» стає евфемізмом для слова «капітуляція».
Земля — це не твоя власність. Це — кров поколінь. Кожен метр просочений потом і кров'ю тих, хто був до нас, і тих, хто лягає за неї сьогодні. Ти не маєш права розпоряджатися тим, що тобі не належить.
Воля
Але навіть земля — не головне. Московити забирають територію. Ти забираєш щось гірше — ти забираєш волю.
ТЦК, що хапають людей на вулицях як скот. Закони, що обмежують виїзд вільних громадян. Цензура, що накриває будь-яку критику владної вертикалі. Концентрація повноважень, що не снилася навіть тим, проти кого ти йшов на вибори.
Ти скажеш — війна. Ми відповімо — война не дає тобі права бути тираном. Навпаки. Війна — це момент, коли свобода має бути святою. Бо якщо ми перемогтимо Росію, але втратимо свободу — що саме ми виграли? Заміну одного ярма на інше?
Земля і Воля — це не гасло. Це — генетичний код української нації. Від козацтва до Шевченка, від Махна до Майдану — кожне покоління українців піднімалося за одне й те саме: бути вільними на своїй землі.
Козак Мамай — не просто картинка на скрині. Це — архетип. Людина, яка нікому не належить. Яка грає на кобзі посеред степу, бо вільна. Яка бере шаблю, коли треба, і кладе її, коли сама вирішить. Не коли пан скаже. Не коли президент дозволить.
Пробудження
І ось головне, що ти мав би зрозуміти, містер Бусік, якби мав хоч краплю історичної інтуїції:
Ця ідея тепер розбуджена.
Ти розбудив те, що не зможеш приспати. Мільйони людей, які пройшли через пекло війни, більше ніколи не погодяться бути рабами. Ні московськими, ні своїми. Вони бачили смерть. Вони ховали побратимів. Вони знають ціну свободи — і вони не віддадуть її жодному «слузі народу», який вирішив, що він і є народ.
Ти думаєш, що контролюєш ситуацію. Що ТЦК, Telegram-канали на зарплаті та силові структури — це достатньо. Ти помиляєшся. Це ніколи не було достатньо. Запитай у Януковича. Запитай у Кучми. Запитай у тих, хто до них думав, що тримає Україну за горло.
Україна не тримається. Україна — вирується.
Виклик прийнято, Володимире. Не від опозиції — у тебе немає опозиції, ти її знищив. Виклик від народу. Від тих, хто в окопах. Від тих, хто в тилу. Від тих, хто за кордоном, але серцем — вдома.
Ми — нащадки Мамая. Ми — нація Землі і Волі. І ми нікуди не підемо.
А ось ти — підеш. Рано чи пізно. Як усі вони йшли.